450 років тому Велике князівство Литовське й Польське королівство об’єдналися в Річ Посполиту. Ця подія увійшла в історію під назвою Люблінська унія. Внаслідок цього українські землі – Волинь, Поділля і Київщина – перейшли з литовської юрисдикції до польської, де вже перебувала Галичина. Таким чином, відбулося об’єднання українських етнічних земель під однією владою. До речі, теперішній українсько-білоруський кордон більш-менш нагадує той, який встановили в другій половині XVI століття.
Про те, як і чому так сталося, Радо Свобода спілкувалося з істориком Наталею Старченко.
– Як українські землі опинилися у складі Великого князівства Литовського? Бо де Литва, а де Україна? Причому Литва істотно менша за Україну. Як литовці підкорили таку велику територію?
– Українські землі опинилися не лише у Великому князівстві Литовському, а й у Короні Польській.
Уявлення про державу й володарів на той час були принципово інші. Велике князівство розглядається як патримоніальна держава. Це власність великих князів литовських, які через військові здобутки або в результаті певних династичних колізій, зокрема вигасання місцевої династії Рюриковичів, обійняли цю величезну територію.
Велика загадка в історії, чому деякі маленькі народи раптом виявляються настільки пасіонарними, що захоплюють владу на величезній території
Це велика загадка в історії, чому деякі маленькі народи раптом виявляються настільки пасіонарними, що захоплюють владу на величезній території. Але так сталося, що в різний час українські землі опинилися частково у Великому князівстві Литовському, частково в Польській Короні. Період об’єднання цих держав починається з Кревської унії 1385 року, коли держави були об’єднанні персональною унією. Владислав Ягайло стає водночас і королем Польської Корони, і залишається великим князем Великого князівства Литовського.
– Але дві держави існували паралельно – був один володар на дві держави.
– Спроби об’єднати ці держави починаються від тієї ж Кревської унії. Відтоді і до 1501 року п'ять разів виникала ситуація, коли ці країни могли об’єднатися. Але не склалося.
До об’єднання їх підштовхувала зовнішня ситуація. Бо Велике князівство Литовське межувало з Московським князівством, а потім царством. Це був дуже потужний сусід, який постійно вів війни з Великим князівством Литовським. Цей зовнішній фактор, а також внутрішні династичні ситуації призводили до того, що періодично виникало питання про об’єднання, до якого дійшло лише в 1569 році.
– А як предкам теперішніх українців жилося у Великому князівстві Литовському? Для них литовська влада була «своя» чи «чужа»?
Перебування українських земель у Великому князівстві Литовському трохи ідеалізоване в наших підручниках
– Є великий князь, але він десь далеко. Перебування українських земель у Великому князівстві Литовському трохи ідеалізоване в наших підручниках. На противагу, і це потрібна перевага, щоб показати як погано потім жилося українським землям, коли вони опинилися у складі Корони Польської. В українській історіографії Люблінська унія розглядається як чорна дата, яка відкриває ворота на українські землі для польського панування. Вона і в польській історіографії розглядається по-різному, там теж немає однозначно позитивної характеристики.
– А як у литовській історіографії?
– Загалом, негативно. Ба більше, литовські історики на сьогодні намагаються її просто не помічати. В багатотомній історії Великого князівства Литовського немає такої дати як 1569 рік, а є Другий литовський статут 1566 року. Тобто, її намагаються спихнути на маргінес.
Щодо того, як почували себе наші землі у Великому князівстві Литовському. У 1513 році приймається Городельська унія, за якою доступ до найвищих урядів у Великому князівстві Литовському дозволяється лише католикам. Ці обмеження скасували тільки 1563-1568 роках – у переддень Люблінської унії, як позитивний акт.
Коли князь Костянтин Іванович Острозький отримує уряд віленського каштеляна і троцького воєводи, це викликає обурення у литвинів, бо він православний. І король спеціально застерігає, що це ситуація нетипова, унікальна, і що подібне не повториться.
Руські землі перетворюються в далеку провінцію, яка практично не впливає на перебіг політичних процесів
Руська шляхта отримує уряди переважно в межах своїх земель. А що таке уряди в політичній системі? Це доступ до великого князя. Певні центральні уряди дають можливість одразу автоматично увійти в оточення великого князя і виторгувати щось для себе, для своїх земель. Як мені здається, руські землі перетворюються в далеку провінцію, яка практично не впливає на перебіг політичних процесів. І еліта руських земель мусила почуватися скривдженою певним чином.
– Як же не впливали, якщо князь Острозький був на вищих державних посадах?
– Так, але це було унікально. Це військова кар’єра, це дуже багата людина…
– Тобто, це виняток, який підтверджує правило?
– Так.
– Ви казали про декілька невдалих спроб об’єднатися. А чому ця спроба, яка була 450 років тому в Любліні, вдалася?
– Починається Лівонська війна, і починається невдало…
– Це війна між Великим князівством Московським та Лівонським орденом, до цієї війни приєдналося Велике князівство Литовське.
На той час Московське князівство – дуже могутній суперник з величезними амбіціями збирача земель руських
– Московська держава, яка намагається вийти до Балтійського моря, захоплює Полоцьк. Це велика поразка литовців. На той час Московське князівство – дуже могутній суперник з величезними амбіціями збирача земель руських. Як видається, Велике князівство Литовське не мало шансів вижити поруч з таким сусідом без підтримки. Це й підштовхнуло до унії. Шляхта перед Люблінським сеймом у 1562 році на зібранні під Вітебськом пише петицію до короля, щоб пришвидшити унію.
– А чому шляхта Великого князівства Литовського з такою симпатією дивилася на Польське королівство? Що їх до цього спонукало?
В Короні були значно більші шляхецькі привілеї. Коронна шляхта почувалася паритетною королю
– В Короні були значно більші шляхецькі привілеї. Не треба забувати, що у польській король був обраним. Він не міг сказати, що я – це Корона Польська. Він був лише частиною цієї держави, таким же її репрезентантом, як верхня палата парламенту Сенат чи Ізба посольська – нижня палата, яка формувалася через обрання депутатів від кожного воєводства.
Перед Люблінським сеймом коронна шляхта почувалася паритетною королю. Натомість у Великому князівстві великий князь був спадковим монархом. Отут він міг сказати, що я – це Велике князівство Литовське.
– Тобто їх привабив більший демократизм устрою Польського королівства?
– Безперечно. І більша кількість прав і свобод.
– А чому цей процес тривав так довго? Сейм у Любліні почався в січні 1569 року, а інкорпорація українських земель до Польського королівства почалася на межі червня-липня?
– Точніше, від 10 січня і аж до 12 серпня.
Ситуація була складна. Були різні гравці, різні інтереси. Якщо говорити спрощено, Корона уявляла ситуацію так, що ми об’єднуємося в одну державу, в один народ. А литвини не хотіли втрачати самостійності. Вони говорили, що згодні об’єднуватися, але на правах збереження певної суверенності Великого князівства Литовського.
Оскільки вони так і не дійшли згоди впродовж зими, то в ніч на 1 березня литовська депутація покинула сейм в Любліні. Вони мали на це відповідний дозвіл короля: якщо їм не подобатиметься та пропозиція, яку зроблять коронярі, вони можуть покинути сейм, і вони покинули. А з ними покинули й руські депутати, як частина представників Великого князівства Литовського.
– Коли ми кажемо «руський», то маємо на увазі теперішніх українців і білорусів?
– Ні. Руські – це, умовно, Київське, Волинське й Брацлавське воєводства, це величезна територія, половина Великого князівства Литовського. І половина Корони, яка утвориться після Люблінського сейму.
– А тодішні білоруси ким були?
– Вони теж говорили про себе «руські». Але ми мусимо тут технічно розділяти, для полегшення розуміння. Білоруси – це литвини.
– Отже, литовська делегація покинула сейм…
Власні інтереси української чи руської шляхти ніхто не зауважив: ані короняри, ані литвини. Їх, за великим рахунком, зовсім нещодавно зауважили історики
– І руські представники теж його покинули. І, як мені здається, власні інтереси української чи руської шляхти ніхто не зауважив: ані короняри, ані литвини. Їх, за великим рахунком, зовсім нещодавно зауважили історики. Вперше це зауважили польські історики, що насправді руські шляхта й князі не йшли у фарватері литовської політики. І вони не були повністю морально дезорієнтовані тиском поляків. Насправді, у них були власні інтереси й вони їх реалізували впродовж Люблінського сейму.
Історик залежний від джерел. Ідентичність – дуже важлива для історії субстанція, але це етер, за великим рахунком. На Люблінському сеймі виявляється ця власна ідентичність руських земель – українських, відмінних від білоруських.
– У який спосіб?
– 29 березня 1569 року волинці збираються на своєму з’їзді та пишуть петицію до короля, що вони не заперечують проти унії, але пропонують зібрати окремий сейм і вирішити, на яких умовах українські землі увійдуть в Корону. Ми бачимо, що насправді ці люди мають свою суб’єктність. Король вимагає від них присягу на вірність королю й короні. Вони прибувають на сейм через два місяці й кажуть, що принесуть присягу, якщо їм присягне король і Корона. Тобто вони вимагають абсолютно паритетності.
– Це сталося?
Привілей, які отримали ці землі – Волинь, Брацлавщина, Київщина – застерігав культурно-адміністративну автономію для цих земель
– Ні. Коронярі так і не присягли. Бо була інша ідея унії, що руські землі – це частина Корони. Вони долучаються до прав і свобод коронної шляхти, як частина народу. Українська шляхта і князі вимагали іншого – говорили, що у них є власні права і їм мусять гарантувати ці права. Привілей, які отримали ці землі – Волинь, Брацлавщина, Київщина – застерігав культурно-адміністративну автономію для цих земель.
– Польський історик Анджей-Сулима Камінський написав книжку «Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів», де йдеться про Річ Посполиту як багатоетнічну державу. І от він зазначає, що в 1659 році руська шляхта, а надто князі могли вимагати, щоби Русь стала третьою складовою Речі Посполитої. Могли вже тоді порушити питання, щоб Річ Посполита стала польсько-литовсько-руською державою. І він дивується, чому князь Острозький, який тоді був дуже впливовою людиною, не порушив цього питання. І це питання стало на порядок денний через 90 років – під час Гадяцької унії.
– Воно стало на порядок денний значно раніше. Київський воєвода Адам Кисіль на сеймі 1641 року говорив: «Ми прийшли не до країни, а зі своєю країною. Ми прийшли не до права, а зі своїм правом…».
– Але чому це не стало актуальним під час Люблінської унії?
– Тому що у Великому князівстві Литовському ці землі не мали жодної автономії, не розглядалися як окрема одиниця.
– Чому це питання й не порушили з руського боку?
– Ми заручники джерел. Автор щоденника Люблінського сейму
написав: «Багато вимагали, але писати того не потрібно». Що вимагали руські князі й шляхта, що для вуха коронної шляхти було не потрібно? – ми не знаємо.
Князь Костянтин Вишневецький тоді казав, що «ми такий народ поштивий, що жодному народові не поступиться». Вони говорили про себе як окремий народ.
– Отже, питання – чому тоді не постало Велике князівство Руське – досі дискусійне?
Отримані на Люблінському сеймі привілеї стали підставою творення тієї ідентичності, яка вибухне на 1620-ті роки як окремий народ
– Немає однозначної відповіді. Думаю, цього не бачили коронярі через те, що для них суб’єктність руських земель виникла як чорт з табакерки. Вони взагалі не розглядали їх як окрему одиницю. Це було несподіванкою і для еліти Великого князівства Литовського.
Думаю, якщо навіть це питання було поставлене українською шляхтою й князями, то не було жодних шансів його реалізувати. Отримані на Люблінському сеймі привілеї були максимумом, на який наші землі могли розраховувати, і які стали підставою творення тієї ідентичності, яка вибухне на 1620-ті роки як окремий народ, рівний і паритетний литвинам та полякам.
